Запор на украинском языке

Запо́р[1] (англ. constipation, лат. constipatio; також закреп[2][3], та інші[4]) — затримка випорожнення кишечника, утруднення дефекації з частотою до 2 разів на тиждень та відчуттям неповного випорожнення кишок. Є симптомом багатьох хвороб кишечника, часто провідним.

Запор — один з найпоширеніших патологічних станів травного тракту в дітей і дорослих. У 20-50 % дорослого населення країн Європи спостерігають запори, причому в жінок дещо частіше, ніж у чоловіків[5].

Етіологія та патогенез[ред. | ред. код]

Запор виникає внаслідок дії багатьох етіологічних факторів, які патогенетично насамперед спричинюють порушення моторної функції травного тракту, найчастіше — товстої кишки.

Рідкий вміст тонкої кишки у товстій кишці перетворюється на щільні калові маси, після чого виводиться з організму. Це забезпечується завдяки абсорбції рідини та мікроелементів, перистальтиці, яка сприяє перемішуванню вмісту кишок і виділенню з них вологи, просуванню калових мас до прямої кишки і подальшому випорожненню.

Для нормального функціювання травного тракту необхідні певні фізіологічні механізми, а саме:

• наявність вмісту в кишках, який за своїми властивостями є подразником для виникнення перистальтики;
• функціонуючий м’язовий апарат та іннервація кишки;
• ендокринна і паракринна регуляція;
• відсутність перешкод для перистальтики;
• нормальна функція м’язів тазового дна;
• збережений рефлекс прямої кишки[6].

Дефекація залежить не тільки від біологічних механізмів, її можна загальмувати свідомо залежно від умов, у яких перебуває людина.

Класифікація[ред. | ред. код]

Спираючись на етіологію запорів, запропонована наступна їх класифікація[7]:

• аліментарний — у разі неправильного та нераціонального харчування з обмеженням рослинної клітковини;
• неврогенний — у разі порушення регуляції моторної функції кишок:
  • дискінетичний, рефлекторний неврогенний запор;
  • запор внаслідок гальмування дефекації (звичний запор);
• гіподинамічний — у разі незначної фізичної активності людини;
• внаслідок запальних захворювань кишок (коліт, рідше ентерит);
• проктогенний — при захворюваннях аноректальної зони;
• механічний — за наявності пухлин, звужень товстої кишки, стисканні її зовні;
• внаслідок аномалії розвитку товстої кишки;
• токсичний — у разі хронічних отруєнь (хімічними речовинами, свинцем, морфіном, нікотином);
• внаслідок порушення водно-електролітного балансу — при серцевій та нирковій недостатності, дегідратації різного генезу;
• ендокринний — при гіпотиреозі, гіпопаратиреозі, гіпофізарній недостатності та деяких інших ендокринних захворюваннях;
• медикаментозний — внаслідок застосування психотропних, протисудомних, антихолінергічних лікарських засобів, блокаторів кальцієвих каналів.

Хронічний запор[ред. | ред. код]

Узагальнене поняття, що включає симптомокомплекс специфічних та позакишкових порушень. Застосування терміну «хронічний запор» правомірне за умови його тривання понад 6 місяців.

Крім порушення дефекації, хворі на хронічний запор можуть скаржитися на загальну слабість, дратівливість, порушення сну, поганий апетит, пітливість, метеоризм і дискомфорт у животі.

У хворих на хронічний запор необхідно проводити загальноприйняті лабораторні дослідження (загальні клінічний і біохімічний аналізи крові, сечі), за показаннями — ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, ендоскопічне та рентгенологічне обстеження травного тракту, електрокардіографію. Після комплексного обстеження можна робити висновок про функціональну (за відсутності органічних змін з боку внутрішніх органів) чи органічну природу хронічного запору.

Клінічні ознаки[ред. | ред. код]

Про наявність функціонального запору свідчать такі ознаки[8]:

• надмірне напруження під час дефекації;
• твердий або «овечий» кал;
• тенезми (біль по ходу кишечника до та під час випорожнення);
• відчуття неповного випорожнення кишечнику;
• частота дефекації 2 рази або менше на тиждень;
• зменшення маси випорожнень до 35 г на добу або тривалості натужування, яке становить більше ніж 25 % часу дефекації;
• подовження часу просування кишкового вмісту, що визначається за допомогою радіографічної мітки: по тонкій і товстій кишках — до 93 годин і більше, по товстій кишці — до 47-70 годин[9].

Лікування[ред. | ред. код]

Лікування хворих на запор органічного генезу насамперед полягає в лікуванні основного захворювання, а функціонального генезу — в чіткому виконанні загально-гігієнічних норм поведінки і дієтотерапії, а саме: активний спосіб життя, вживання в щоденному раціоні достатньо продуктів, що містять клітковину, і рідини.

Якщо за допомогою зазначених методів нормалізації дефекації досягти не вдається, використовують проносні засоби.

Проносні засоби[ред. | ред. код]

Проносні засоби — група лікарських речовин, які, посилюючи перистальтику кишечника, прискорюють його спорожнення. До проносних відносять неорганічні речовини, наприклад, сульфат магнію; органічні олії, зокрема, вазелінова; частини рослин — зокрема ревінь. Механізм дії проносних засобів різний: подразнення хеморецепторів слизової оболонки кишечника (фенолфталеїн, ревінь), механічне полегшення просування вмісту по кишечнику (олії), утруднення всисання води в кишечнику (неорганічні солі).[10]. Більшість проносних засобів затримують абсорбцію води та електролітів у тонкому і товстому кишечнику. У механізмі проносних засобів також певну роль відіграє вплив на транспорт іонів кальцію в стінці кишечнику, а також стимулювальний вплив на біосинтез простагландинів[11].

Класифікація проносних засобів[ред. | ред. код]

За механізмом дії[ред. | ред. код]

• Перша група. Спричинюють хімічне подразнення рецепторів слизової оболонки кишечнику. Це препарати рослинного (корінь крушини, листя сени (касії гостролистої) тощо) і синтетичного походження (фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил);
• Друга група. Спричинюють механічне подразнення рецепторів слизової оболонки кишечнику, так звані сольові проносні засоби (магнію, натрію сульфат тощо);
• Третя група. Сприяють розм’якшенню калових мас і полегшують проходження їх по кишечнику (вазелінова та рослинні олії).

За впливом на кишечник[ред. | ред. код]

• Гальмують абсорбцію рідини з кишечнику і стимулюють секрецію. Це препарати, що містять антраглікозиди (корінь ревеню, кора крушини), фенолфталеїн,
• Сприяють збільшенню об’єму вмісту кишечнику (морська капуста, агар-агар, висівки, напівсинтетичні полісахариди (лактулоза);
• Змащують слизову оболонку кишечнику (вазелінова і мигдалева олії).
  • що діють на моторну функцію товстого кишечнику (корінь ревеню, кора крушини, листя сени, фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил тощо)
  • що діють на моторну функцію тонкого кишечнику (вазелінова, мигдалева та інші рослинні олії)
  • що діють на всі відділи кишечнику (сольові, зокрема натрію пікосульфат).

Див. також[ред. | ред. код]

• Діарея

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Гастроентерологія дитячого віку. Підручник. (за загальною редакцією Є. В. Прохорова, В. П. Волосовця). Тернопіль. Укрмедкнига. — 2004. — 160 с. ISBN 966-673-068-5
• Гастроентерологія / за ред. Харченко Н. В., Бабака О. Я., — К. Друкар.- 2007. — 720 с.

Додаткова література[ред. | ред. код]

• Рациональная диагностика и фармакотерапия заболеваний органов пищеварения: справочник врача / АМН Украины, МОЗ Украины ; ред.: О. Я. Бабак, Н. В. Харченко) — 3-е изд., перераб. и доп. — К. : ООО Доктор-Медиа, 2010. — 354 с. — (Б-ка Здоров’я України: гастроэнтеролог). ISBN 978-966-2165-16-6 (рос.)
• Довідник лікаря-гастроентеролога / Харченко Н. В., Анохіна Г. А., Опанасюк Н. Д., Родонежська О. В., Черненко В. В. — К. : 2004. — 101 с. — ISBN 966-8344-04-9

Посилання[ред. | ред. код]

• Запор