Запор что это такое википедия

Запо́р[1] (англ. constipation, лат. constipatio; також закреп[2][3], та інші[4]) — затримка випорожнення кишечника, утруднення дефекації з частотою до 2 разів на тиждень та відчуттям неповного випорожнення кишок. Є симптомом багатьох хвороб кишечника, часто провідним.

Запор — один з найпоширеніших патологічних станів травного тракту в дітей і дорослих. У 20-50 % дорослого населення країн Європи спостерігають запори, причому в жінок дещо частіше, ніж у чоловіків[5].

Етіологія та патогенез[ред. | ред. код]

Запор виникає внаслідок дії багатьох етіологічних факторів, які патогенетично насамперед спричинюють порушення моторної функції травного тракту, найчастіше — товстої кишки.

Рідкий вміст тонкої кишки у товстій кишці перетворюється на щільні калові маси, після чого виводиться з організму. Це забезпечується завдяки абсорбції рідини та мікроелементів, перистальтиці, яка сприяє перемішуванню вмісту кишок і виділенню з них вологи, просуванню калових мас до прямої кишки і подальшому випорожненню.

Для нормального функціювання травного тракту необхідні певні фізіологічні механізми, а саме:

• наявність вмісту в кишках, який за своїми властивостями є подразником для виникнення перистальтики;
• функціонуючий м’язовий апарат та іннервація кишки;
• ендокринна і паракринна регуляція;
• відсутність перешкод для перистальтики;
• нормальна функція м’язів тазового дна;
• збережений рефлекс прямої кишки[6].

Дефекація залежить не тільки від біологічних механізмів, її можна загальмувати свідомо залежно від умов, у яких перебуває людина.

Класифікація[ред. | ред. код]

Спираючись на етіологію запорів, запропонована наступна їх класифікація[7]:

• аліментарний — у разі неправильного та нераціонального харчування з обмеженням рослинної клітковини;
• неврогенний — у разі порушення регуляції моторної функції кишок:
  • дискінетичний, рефлекторний неврогенний запор;
  • запор внаслідок гальмування дефекації (звичний запор);
• гіподинамічний — у разі незначної фізичної активності людини;
• внаслідок запальних захворювань кишок (коліт, рідше ентерит);
• проктогенний — при захворюваннях аноректальної зони;
• механічний — за наявності пухлин, звужень товстої кишки, стисканні її зовні;
• внаслідок аномалії розвитку товстої кишки;
• токсичний — у разі хронічних отруєнь (хімічними речовинами, свинцем, морфіном, нікотином);
• внаслідок порушення водно-електролітного балансу — при серцевій та нирковій недостатності, дегідратації різного генезу;
• ендокринний — при гіпотиреозі, гіпопаратиреозі, гіпофізарній недостатності та деяких інших ендокринних захворюваннях;
• медикаментозний — внаслідок застосування психотропних, протисудомних, антихолінергічних лікарських засобів, блокаторів кальцієвих каналів.

Хронічний запор[ред. | ред. код]

Узагальнене поняття, що включає симптомокомплекс специфічних та позакишкових порушень. Застосування терміну «хронічний запор» правомірне за умови його тривання понад 6 місяців.

Крім порушення дефекації, хворі на хронічний запор можуть скаржитися на загальну слабість, дратівливість, порушення сну, поганий апетит, пітливість, метеоризм і дискомфорт у животі.

У хворих на хронічний запор необхідно проводити загальноприйняті лабораторні дослідження (загальні клінічний і біохімічний аналізи крові, сечі), за показаннями — ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, ендоскопічне та рентгенологічне обстеження травного тракту, електрокардіографію. Після комплексного обстеження можна робити висновок про функціональну (за відсутності органічних змін з боку внутрішніх органів) чи органічну природу хронічного запору.

Клінічні ознаки[ред. | ред. код]

Про наявність функціонального запору свідчать такі ознаки[8]:

• надмірне напруження під час дефекації;
• твердий або «овечий» кал;
• тенезми (біль по ходу кишечника до та під час випорожнення);
• відчуття неповного випорожнення кишечнику;
• частота дефекації 2 рази або менше на тиждень;
• зменшення маси випорожнень до 35 г на добу або тривалості натужування, яке становить більше ніж 25 % часу дефекації;
• подовження часу просування кишкового вмісту, що визначається за допомогою радіографічної мітки: по тонкій і товстій кишках — до 93 годин і більше, по товстій кишці — до 47-70 годин[9].

Лікування[ред. | ред. код]

Лікування хворих на запор органічного генезу насамперед полягає в лікуванні основного захворювання, а функціонального генезу — в чіткому виконанні загально-гігієнічних норм поведінки і дієтотерапії, а саме: активний спосіб життя, вживання в щоденному раціоні достатньо продуктів, що містять клітковину, і рідини.

Якщо за допомогою зазначених методів нормалізації дефекації досягти не вдається, використовують проносні засоби.

Проносні засоби[ред. | ред. код]

Проносні засоби — група лікарських речовин, які, посилюючи перистальтику кишечника, прискорюють його спорожнення. До проносних відносять неорганічні речовини, наприклад, сульфат магнію; органічні олії, зокрема, вазелінова; частини рослин — зокрема ревінь. Механізм дії проносних засобів різний: подразнення хеморецепторів слизової оболонки кишечника (фенолфталеїн, ревінь), механічне полегшення просування вмісту по кишечнику (олії), утруднення всисання води в кишечнику (неорганічні солі).[10]. Більшість проносних засобів затримують абсорбцію води та електролітів у тонкому і товстому кишечнику. У механізмі проносних засобів також певну роль відіграє вплив на транспорт іонів кальцію в стінці кишечнику, а також стимулювальний вплив на біосинтез простагландинів[11].

Класифікація проносних засобів[ред. | ред. код]

За механізмом дії[ред. | ред. код]

• Перша група. Спричинюють хімічне подразнення рецепторів слизової оболонки кишечнику. Це препарати рослинного (корінь крушини, листя сени (касії гостролистої) тощо) і синтетичного походження (фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил);
• Друга група. Спричинюють механічне подразнення рецепторів слизової оболонки кишечнику, так звані сольові проносні засоби (магнію, натрію сульфат тощо);
• Третя група. Сприяють розм’якшенню калових мас і полегшують проходження їх по кишечнику (вазелінова та рослинні олії).

За впливом на кишечник[ред. | ред. код]

• Гальмують абсорбцію рідини з кишечнику і стимулюють секрецію. Це препарати, що містять антраглікозиди (корінь ревеню, кора крушини), фенолфталеїн,
• Сприяють збільшенню об’єму вмісту кишечнику (морська капуста, агар-агар, висівки, напівсинтетичні полісахариди (лактулоза);
• Змащують слизову оболонку кишечнику (вазелінова і мигдалева олії).
  • що діють на моторну функцію товстого кишечнику (корінь ревеню, кора крушини, листя сени, фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил тощо)
  • що діють на моторну функцію тонкого кишечнику (вазелінова, мигдалева та інші рослинні олії)
  • що діють на всі відділи кишечнику (сольові, зокрема натрію пікосульфат).

Див. також[ред. | ред. код]

• Діарея

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Гастроентерологія дитячого віку. Підручник. (за загальною редакцією Є. В. Прохорова, В. П. Волосовця). Тернопіль. Укрмедкнига. — 2004. — 160 с. ISBN 966-673-068-5
• Гастроентерологія / за ред. Харченко Н. В., Бабака О. Я., — К. Друкар.- 2007. — 720 с.

Додаткова література[ред. | ред. код]

• Рациональная диагностика и фармакотерапия заболеваний органов пищеварения: справочник врача / АМН Украины, МОЗ Украины ; ред.: О. Я. Бабак, Н. В. Харченко) — 3-е изд., перераб. и доп. — К. : ООО Доктор-Медиа, 2010. — 354 с. — (Б-ка Здоров’я України: гастроэнтеролог). ISBN 978-966-2165-16-6 (рос.)
• Довідник лікаря-гастроентеролога / Харченко Н. В., Анохіна Г. А., Опанасюк Н. Д., Родонежська О. В., Черненко В. В. — К. : 2004. — 101 с. — ISBN 966-8344-04-9

Посилання[ред. | ред. код]

• Запор

Дефека́ция (лат. defecatio; синонимы: опорожне́ние прямо́й кишки́, стул, испражне́ние) — процесс выделения организмом кала из пищеварительного тракта (у человека — из прямой кишки) через задний проход.

У человека в норме дефекация происходит около одного раза в сутки (от одного—двух раз в день до одного раза в два дня). Если дефекация происходит чаще (частый стул) или реже (запор), это обычно сопровождается изменением физических свойств стула. Частый стул обычно имеет более жидкую консистенцию (понос), вплоть до водянистой. При задержке стула каловые массы становятся слишком грубыми и твёрдыми и могут травмировать слизистую. Описаны случаи разрыва кишечника твёрдыми каловыми камнями[en], приведшие к перитониту и завершившиеся смертельным исходом. Как правило, нарушение частоты дефекации является симптомом какого-либо заболевания и требует консультации врача (гастроэнтеролога, проктолога или хирурга). Непроизвольная дефекация иногда происходит при родах.

Физиологические параметры[править | править код]

Дефекация у здорового взрослого человека характеризуется следующими физиологическими параметрами:

• Порог ректальной чувствительности (минимальный объём кала, необходимый для появления ощущения заполнения кишечника) — менее или равен 25 мл;
• Минимальный объём для расслабления внутреннего анального сфинктера (объём, при котором возникает первый позыв на дефекацию) — 10—20 мл;
• Порог для постоянного позыва на дефекацию (объём, необходимый для появления постоянного позыва) — менее или равен 220 мл;
• Максимально переносимый объём — 110—280 мл.

Перечисленные параметры измеряются методом аноректальной манометрии и отклонения их от нормы являются диагностическими признаками.[1]

При дефекации и вне её у взрослого человека из кишечника в норме за сутки выводится 0,1 — 0,5 литра газа. При метеоризме объём выводимого газа может достигать трёх и более литров. Состав газовой смеси у здоровых людей следующий: азот N2 — 24—90 %, углекислый газ СО2 — 4,3—29 %, кислород О2 — 0,1—23 %, водород Н2 — 0,6—47 %, метан CH4 — 0—26 %, а также небольшое количество сероводорода H2S, аммиака NH3, меркаптана[2], скатола.

Дефекация у детей[править | править код]

Позыв к акту дефекации возникает при перемещении кала из сигмовидной кишки в ампулу прямой кишки, но сам акт дефекации у человека контролируется центральной нервной системой. Здоровый ребёнок в состоянии подавить позыв к дефекации, начиная с возраста полутора-двух лет. У ребёнка нормальным стулом являются третий и четвёртый типы, определяемые по Бристольской шкале стула, а именно, в форме колбаски с ребристой поверхностью или в форме гладкой и мягкой колбаски.[3]

Здоровые дети имеют следующее, зависящее от возраста, количество актов дефекации в неделю:

• до трёх месяцев, находящиеся на грудном вскармливании — от 5 до 40;
• до трёх месяцев, находящиеся на искусственном вскармливании — от 5 до 20;
• от 6 до 12 месяцев — от 5 до 28;
• от года до трёх лет — от 4 до 21;
• старше четырёх лет — от 3 до 14.[3]

См. также[править | править код]

• Туалет
• Туалетная бумага
• Мочеиспускание
• Понос
• Запор
• Судно
• Позы дефекации у человека
• Все какают

Примечания[править | править код]

Ссылки[править | править код]

• На Викискладе есть медиафайлы по теме Дефекация